Лариса Кухар: «У діаспорі ЖИВУТЬ українські звичаї та традиції…»

…але там неможливо купити сучасну українську книгу

«Ніхто з нас колись навіть уявити собі не міг, що ми  поселимось за тисячі миль від рідної землі та батьківського дому..., а наші діти замість букваря вивчатимуть «АВС». Але так розпорядилася доля і обставини. І незважаючи на те, що ми полюбили цю гостинну землю, часточка наших сердець та душі назавжди залишилася в Україні»

Так розпочалася наша розмова з Ларисою Кухар, головним редактором всеамериканської україномовної газети «Час і Події», яка видається у Чикаго.

Цікава, емоційна, з великим журналістським досвідом і добрими читацькими смаками,– Лариса Кухар залишається не байдужою до українського літературного середовища: «Українську книжку, щось з нового, читаю за одну ніч, тому що на неї уже черга. Так прочитала «Москалицю» М.Матіос. І.Роздобудько «проковтнула» протягом першого дня відпустки: взяла з собою в літак і не змогла «відірватись», поки не дочитала до кінця. На берег океану потрапила тільки ввечері, коли перегорнула останню сторінку «Ескорту смерті». А з «Тамдевін» Г. Вдовиченко буквально засинала під ранок, читаючи його «на десерт» після довгого робочого дня».

Знаю зі слів багатьох, що в Америці всі з головою занурені в роботу. Не завжди залишається час для спілкування, і не так часто зустрінеш рідну душу, що зрозуміє тебе без слів . Можливо, саме  цим можна пояснити бажання читати, на сторінках книжки, інколи поміж рядками, знаходити те, чого потребуєш, а в авторові  впізнати однодумця, того, хто розділить твої думки, розвіє сумніви, подарує надію. Люди з діаспори  уважно відслідковують усі культурні події, що відбуваються в Україні, жваво обговорюють  новинки сучасної української літератури.

 Скажу відверто, я була подивована тим, що у Чикаго практично неможливо купити книжки сучасної української літератури. Мабуть, спрацьовує стереотип мислення: при наявності грошей сьогодні можна придбати все, а, тим більше, в Америці. Та, виявляється, знайомий нам заклик «Купуй українське!» не завжди може знайти свого покупця і бути реалізований. Ми звикли бачити цю фразу у рекламних буклетах супермаркетів, на етикетках промислових і продовольчих товарів. Але кожна людина спрагла ще й духовної їжі, незалежно від того, де вона живе – на Батьківщині, чи за її межами. Саме в такому контексті я запитала про це у Лариси Кухар, людини, яка знає цю проблему зсередини.

–Чи є у Чикаго книгарні, де можна вільно придбати книжки сучасних українських авторів?

–На жаль, ні. Якось так склалося, що у місті, де є одна з найбільших українських громад в діаспорі, немає жодного українського книжкового магазину. Знаю, що були спроби такий відкрити, але вони не увінчалися успіхом. Мабуть, все-таки, попит породжує пропозицію. Книги, звичайно, не є предметом першої необхідності, тому й не дуже цікавлять комерсантів. Сучасна українська література тут майже невідома. На мові бізнесу – «товар не розкручений», тому й не популярний. А класиків можна знайти і в бібліотеці. Напевно, саме цим і керуються власники українських крамниць, в яких можна купити багато «всякої всячини», але тільки не книги. Хоча мушу зробити маленьку ремарку – на полицях із сувенірами останнім часом можна знайти дитячу літературу: різного роду букварі, казочки – класичні й сучасні, надзвичайно яскраві, цікаві для малечі. Їх дуже часто дарують маленьким українцям, закуповують в садочки та українські школи.

–Як можна вирішити цю проблему? Ваше бачення?

–Кожен вирішує її по-своєму. Ми у своєму часописі, в рубриці «літературна сторінка»,  намагаємося знайомити читачів з новинками сучасної української літератури та молодими авторами. Один раз на квартал видаємо літературний випуск, який наші читачі завжди очікують з нетерпінням. Саме зі сторінок нашого тижневика більшість мешканців українського Чикаго познайомились із такими авторами, як Марія Матіос, Галина Вдовиченко, Ірен Роздобудько, Сергій Жадан, Люко Дашвар та багатьма іншими. Вам, , мабуть, дивно це чути, адже в Україні ці автори давно відомі. Проте, саме через відсутність книг сучасна українська література залишається, так би мовити, за кадром в діаспорі.

Звичайно, є інтернет та інтернет-бібліотеки. Це часткове вирішення цієї проблеми. Проте, новинок там немає. Та й не завжди зручно сидіти за комп’ютером і читати роман. Можливо, спрацьовує стара добра звичка, коли навіть перегортання сторінок має свою особливу привабливість. До того ж, багато людей протягом цілого дня працюють за комп’ютером, тому ввечері не хочеться знову повертатись «в робочий режим».

Для газети ми стараємося відслідковувати визначні події з культурного життя в Україні, як, наприклад, Форум видавців у Львові, чи «Книга року Бі-Бі-Сі», щоб у числі перших дізнатися про цікаві новинки і проінформувати наших читачів. А ще – замовити ці книги з України. Це, до речі, основне джерело постачання новинок у діаспору. Люди привозять з українських канікул нові книги, які тут потім передаються з рук в руки.

–У  Львові щороку проводиться Форум видавців, де представлені майже усі українські видавництва; відбуваються зустрічі з письменниками, презентація новинок сучасної української літератури. Ми цілий рік чекаємо цього свята. Цікаво, чи можливо організувати у Чикаго щось на зразок Літературного Фесту за участю хоча би кількох  сучасних  українських письменників?  Це міг би бути ярмарок-продаж українських книжок. Чи знайшлися би спонсори?

Це, звичайно, було б особливою подією, і дуже хотілося б вірити в можливість проведення такого Фесту в діаспорі. Переконана, що українська громада з радістю вітала б і письменників, і книги. Але під час організації такого заходу виникає  дуже багато проблем з візами, фінансуванням, доставкою книг та багато інших. Знаю з власного досвіду, що вирішити їх нелегко. Хоча ідея хороша. Гадаю, що в цьому повинні бути зацікавлені, найперше, видавці. А, взагалі, варто б спробувати втілити в життя цей задум спільно.

–Яка вікова категорія українських читачів вашої громади?

–Наша читацька аудиторія дуже різноманітна за віком – це і молодь, що приїхала з України не так давно, і люди, які пережили війну, поневіряння і табори «переміщених осіб» у Німеччині. Зрозуміло, що читацькі смаки і уподобання у них різні. Одні впізнають себе на сторінках «Москалиці», іншим нагадує недавнє минуле «Пів’яблука» чи «Село не люди». Знайомлячи діаспору з такими різноплановими творами, ми утверджуємо думку, що українська література не стоїть на місці. Вона живе, розвивається, дарує своїм шанувальникам нові шедеври. 

–Як вважаєте, п. Ларисо,чи можна зберегти слов’янську ментальність, живучи в діаспорі?

–Без сумніву! Два роки тому в Чикаго була Руслана зі своїм колективом. Після відвідин музею вона сказала знакову фразу: «Україна там, де є українці». Спробую пояснити: у мегаполісі Чикаго за неофіційними даними проживає близько 100 тисяч українців. Поряд з центром міста є мікрорайон з офіційною назвою «Українське село», в якому є українські церкви, музей, культурний центр, банк, офіси різноманітних українських організацій і установ, школи, медіа, магазини і т.д. Але, найголовніше, – тут всюди розмовляють українською, що, зазвичай, найбільше шокує гостей з України Недавно до нас в офіс зайшла дівчинка, студентка з України, і з подивом констатувала: «Тут частіше можна почути українську мову, ніж у Києві».

 У Чикаго діють  українські мистецькі колективи, серед яких – театр, хори та музичні гурти, танцювальні колективи. До речі, один із найвідоміших танцювальних колективів і улюбленець українського Чикаго «Громовиця» влітку цього року їде в тур Україною і виступатиме на сцені Львівського оперного театру. Тож ви зможете й самі оцінити присутність цієї ментальності у представників діаспори. Багато з учасників колективу – українці  в другому, чи третьому коліні, проте любов до українського народного танцю у них не витіснив ні хіп-хоп, ні блюз.

Як на мене, українське Чикаго – це маленька Україна. І любов до батьківської землі тут відчувається особливо гостро. Тут, у діаспорі, ЖИВУТЬ українські звичаї і традиції, оскільки діти продовжують справу батьків, і повірте, – це не порожнє гасло. Це факт, підтвердженням якого є українське Чикаго, яке процвітає і розбудовується з кожним роком. Загалом, слов’янська ментальність, а точніше,– українська, тут присутня всюди і в усьому, як в позитивному, так в негативному плані. І зберегти її не важко, якщо, звичайно, є бажання. Зрозуміло, що є воно не в усіх, але це вже інша історія…

–Не виникало у вас думки започаткувати літературний альманах, назвавши його, скажімо, «Лелека»?

–Якось не думала над цим, але ідея слушна. Та й назва мені дуже до душі. Тепер обов’язково подумаю.

–Кого читаєте особисто ви?

–Люблю ЛесюУкраїнку, захоплююсь Ліною Костенко.  З сучасних – подобаються Марія Матіос, Галина Вдовиченко, Ірен Роздобудько, із зарубіжної – Ден Браун.

–Ваші побажання читачам газети «Високий Замок»?

–Хочеться побажати оптимізму і здоров’я, щоб змогли пережити усі штормові хвилі світової економічної кризи та цунамі від реформ українських урядовців, і щоб у такому важкому запливі не втратити найголовніше – щиру душу та неповторну автентичність. Сподіваюсь, книги тут стануть у пригоді.

Кажуть, якщо хочеш щось зробити, або ж змінити, шукай для цього можливості, а не хочеш–обов’язково знайдеш причини. Редактор тижневика «Час і Події» Лариса Кухар пішла шляхом пошуку і знайшла можливість на сторінках газети пропагувати сучасну українську літературу. Готуючи разом з колегами наступний  випуск «літературки», вони ще не знають, що їх читацька аудиторія чисельно збільшилася і з нетерпіння чекає нових публікацій…